February 20th, 2015

око

20-те. рік тому. Перша половина дня.

До Києва ми добрались десь о сьомій ранку. Попри перестороги, по дорозі даішників не було, перед тим якраз розстріляли наряд ДАІ під Києвом.
Зупинило нас ДАІ вже в майже центрі Києва. Зупиняли грамотно - один ввічливо попросив документи у водія і окинув оком салон повний похмурих мужчин, інший страхував за декілька кроків з автоматом. - Куди їдете, хлопці? - помітно хвилюючись, запитав даішник - В собор святого Володимира, прочани. - не моргнувши оком, відповів наш водій. - Ага. Вибачайте, але далі доведеться пішки, проїзд перекритий.
Пішки то пішки, вигрузилися, подякували водію, вишикувались колоною, вирушили,  дорогою до нас доєдналось ще кілька груп "прочан".
Майдан виглядав як зона стихійного лиха -  навколо все обгорене і потрощене, валить дим. На диво, наш намет хоч обгорілий, а вистояв. Людей практично не було - пішли на передову. Черговий  попросив самим не пертися, дочекатися інших, видав нам "броніки" - каремати з нашитими на них пластинами (вже згодом я дізнаюсь що їх робили та передавали на Київ мої товариші з "Львівського лицаря") та мотошоломи. Зі зброї, окрім коктейлів та палок практично нічого не було.
Поки переодягнулись, повернулись наші, новини були невтішні - у сотні було перших двоє загиблих. Андрій сидів обхопивши голову руками, іншого чоловіка довелось заставити випити стакан горілки, він був в шоковому стані. Це був перший раз коли я бачив, що на території майдану хтось пив. Цьому чоловіку повезло - куля пробила каску навиліт, але лише черкнула по голові.  З тих хто був сформували десятки, десятниками визначили переважно військових.  Ми вишикувались в дворі поштамту,  Зеник, втомлений і почорнілий, показав нам каску з кульовим отвором та кров'ю загиблого. Наказав і попросив не лізти самостійно на передову. Сказав що ті, хто тут зараз є, всі герої і  не потрібно бездумно підставлятися під кулі. На нас лежить відповідальність за нашу частину барикад, які ми повинні втримати ввечері, коли  знову буде штурм. Задзвонив телефон, Зеник глянув на дисплей, перепросив, підняв слухавку і відійшов – дзвонили родичі убитих…
Нам визначили зміни – коли і куди заступає яка десятка. Наша зміна була о шостій, хлопці лягли поспати після безсонних ночей. Мені ж було потрібно знайти брата.  18 та 19-го його не ніяк не могли знайти, попри заклики зі сцени. У списках убитих його теж не було. В профспілках, де раніше базувався його загін, була пожежа  і, за чутками, заживо згоріли десятки людей. Знайшла ж його Мирося, користуючись своїми журналістськими зв’язками. Як виявилось, він був практично навпроти, в будівлі на іншій стороні вулиці. Ми зустрілись, він був помітно втомлений, але налаштований боротись до кінця. (Лише через кілька місяців він розповість, що 18-го його контузило світлошумовою гранатою під час наступу беркуту, товариші практично на руках винесли його з  побоїща, а потім, пробираючись назад, вони напоролись на тітушок проте зуміли таки пробитись до майдану, вночі палили все що було і відбивались чим могли, а зранку заснули просто на щитах коло головпоштамту.)
promo forko june 18, 2013 11:43 46
Buy for 1 000 tokens
Цей добротний нащадок славних часів баб ці Австрії досі стоїть серед таких же кам'яниць квадрат у однієї з численних площ Ринок котрогось з галицьких міст. Його товстим стінам не страшна непогода, хоча й старечо порипують понівечені…
око

20-те лютого.Рік тому. ближче до півночі.

Коли вночі, після досягнутих політичних домовленостей, на майдані почали бити салюти, я стояв тримаючи каву брудними, тремтячими пальцями, очі сльозились, мене тіпало  і я слабо розумів що відбувається. Яка нахуй перемога? Які нахуй салюти? За цей день я побачив стільки вбитих і покалічених скільки не бачив за все своє життя. Вхідні та вихідні отвори в касках, залишки крові та мізків у них, прострелені щити, які виявилися зайвим грузом, придатним лише щоб носити ранених, хрипіння поранених на ношах. Бачив як медики, отримуючи тіло з передової, безсило розводять руками - надто пізно...
Бачив як до нас летить граната  і хтось кидає тебе на землю з криком "Ложись" і в голові ніяких фільмів про минуле, а тільки думка  - От і все. А потім, коли граната не вибухає, як всі ухмиляються, обтріпуються і далі йдуть вперед.
І бачив як таки вибухає в'язка гранат і фігурки з щитами лиш розлітаються навколо...
І якщо хтось думає, що ми забудемо це все, він, блядь, сильно  помиляється.